Отава — Трава над травою.
Нам би бути як трави, як отави. З їх постійною здатністю поновно проростати, рости, бути в постійному зростанні. Бути в стані таємничої й ніжної молодості, стати острівцем нових відчувань. Трава не має долі, вона зникає і предивно з’являється ще нічого не знаючи про цей світ, але в ній той, хто вже починає знати. Її буття тимчасове й не обмежене водночас. Вона з’являється такою лише раз, один і єдиний раз, повторна у своїй неповторюваності, тимчасова у своїй необмеженості, присутня у своїй неприсутності. Жива і скошена трава.
Таким є наш світ, наше довкруги в його найглибшому значенні — у його жилах тече жива і скошена трава, кожної миті наш світ ніби тільки народжується, кожної миті він незнаючий і знаючий водночас. Кожного разу — новітнє проявлення вчорашньої й позавчорашньої очевидності, щось, що додається до вже набутого, кожного разу незрілість у своїй зрілості.
Ця тимчасовість світу, цей один лише єдиний раз його прояву, ми поділяємо зі світом, пробуємо осягнути й перетворити, закарбувати в собі, щоби сутність її знову невидимо воскресла.
Прозоре і сліпуче світло в плямах між деревами; мерехтіння глибокої зелені; блакить неба, яке ніби тільки народилося; бузкові уривки туману; хмари, що заграють із нашою уявою; тиша, що причаїлася в сосновому лісі й застигла в готичній перспективі дерев і безлюддя… — узяті в одинокості й неповторності одного конкретного прояву, вони на полотнах Мар’яна перетікають у свою незмінну вічну сутність. Такі бувають, були й будуть ці краєвиди. Такі вони є. Це ритуал самовиявлення Довкруги, його народження, один лише раз.
Такою мені бачиться творчість Мар’яна. Ніколи не зупиняється, у постійному пошуку не-викінченого себе, не боїться бути незрілим, перебуває в постійному збуренні власного Я, намагається розпізнати і вловити свої власні кольори в поліфонії кольорів. Мар’ян вивчає колір як археолог, досліджує його глибину, відтак на полотні з’являються приховані в кольорах відтінки — грозова синява, мокро-темний синій, рожевий плинних хмар, промінний тихосяйний жовтий, червоний колір із запахом і зором.
Часом хочеться притулитися щокою до його робіт, так як ми притулялися до соковитої трави в дитинстві, ніби хотіли вивідати в неї якусь таємницю, добути для себе окрему приватну істину про цей одвічно мінливий світ. А в цьому світі й дозрілий полудень, і день із великими блакитними очима, і велике небо, і синя самота.
Росте Мар’ян і росте трава. Мар’яне, рости великий!
Вероніка Алексанич